Хроніка основних подій

  • 1085 р. — перша згадка про Луцьк в Іпатіївському літописі.

  • 1093 р. — заснування Луцького удільного князівства.

  • 1199 р. — входження Луцька до складу Галицько-Волинського князівства.

  • 1252 р. — переможна битва лучан з ордою Куремси.

  • 1340 р. — захоплення Луцька литовськими феодалами.

  • 1429 р. — з`їзд у Луцьку монархів європейських країн.

  • 1431 р. — переможна битва лучан на чолі з воєводою Юршею з польськими магнатами.

  • 1432 р. — надання місту магдебурзького права.

  • 1569 р. — підкорення Волині, в тому числі Луцька шляхетською Польщею.

  • 1595 р. — участь лучан у селянсько-козацькому повстанні під проводом Северина Наливайка.

  • 1617 р. — виникнення Луцького братства.

  • 1626 р. — початок книговидавничої справи у Луцьку.

  • 1648 р. — повстання лучан на чолі з Федором Липкою, їх участь у Визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

  • 1702 р. — страта в Луцьку Данила Братковського — громадського діяча і поета, активного учасника народного повстання під проводом С. Палія.

  • 1709, 1711 рр. — відвідини Луцька Петром І.

  • 1734, 1750, 1768 рр. — дії в районі Луцька гайдамацьких загонів.

  • 1795 р. — воз`єднання західноволинських земель з Лівобережною Україною у складі Росії, утвердження Луцька повітовим містом Волинського намісництва, а з 1796 р. — Волинської губернії.

  • 1812 р. — перебування в Луцьку штабу армій П. І. Багратіона і О. П. Тормасова.

  • 1852 р. — в Луцьку народився Григорій Мачтет — відомий український письменник.

  • 1879—1880; 1890—1891 рр. — перебування в Луцьку великої української поетеси Лесі Українки.





  • З висоти оглядового майданчика старовинного замку, що звівся в блакитну височінь порубцьованими вежами, Луцьк неначе на долоні. Вдивіться в його неповторні, повні контрастів обриси, і ви відчуєте подих віків, до вас долітатиме відгомін давно минулих подій, ви зачаруєтесь дивовижною гармонією древності й світлого сьогодення.
    Тепер важко сказати, коли засновано місто. З археологічних досліджень відомо, що територія Луцька була заселена ще в доісторичний період, у добу неоліту. Про це свідчать залишки землянок, датовані IV тисячоліттям до н. е. Виявлено речові докази і пізнішого періоду, зокрема рештки наземних жител слов`янського походження, кілька груп давньоруських курганів-поховань, де знайдено зразки зброї, скарб срібних монет тощо.


    Уперше Луцьк (Лучеськ) згадується в Іпатіївському літописі під 1085 р. Саме тоді ним оволодів син київського князя Всеволода Ярославича — Володимир Мономах. Від цієї дати й ведеться літочислення міста.

    Існує кілька припущень щодо походження назви Луцька. Одні дослідники вважають, що вона пов`язана з племенем лучан, яке тут жило. Інші цю назву виводять від давньоруського слова «лука» — «кривизна, вигин, затока, берег затоки, берег річкової дуги». Справді, річка Стир біля Луцька утворює звив, що нагадує лук.

    Найдавніше поселення лучан займало лише невеличкий трикутний мис між річками Стир і Малий Глушець (нині не існуюча), де тепер стоїть Луцький замок. У давньоруські часи на цій території було городище, на місці якого згодом побудовано фортецю.

    У зазначений літописом час місто було центром Луцького удільного князівства — складової частини Київської Русі. Після її роздроблення він входить до Володимир-Волинського князівства, а з 1199 р.— до Галицько-Волинського. Саме тоді місто бурхливо розвивається, поступово випереджаючи свого старшого брата — місто Володимир. Цьому значною мірою сприяло зручне географічне розташування Луцька: його територія з півдня і заходу захищалась річкою Стир, з півночі — річкою Малий Глушець, зі сходу — непрохідними болотами. Чудово захищене самою природою і добре укріплене, місто було неприступним для ворогів. Судноплавний Стир через Прип`ять зв`язував Луцьк з Києвом, а далі по Дніпру — з Візантією. Крім того, тут перетиналися торговельні шляхи, що пролягали до країн Заходу і Прибалтики.

    У XII—XIII ст. в Луцьку значного розвитку набувало гончарство, ткацтво, зброярство, проводилося велике оборонне і житлове будівництво. Історія, на жаль, не зберегла імен народних умільців і будівничих, творіння розуму і рук яких зачаровували не одне покоління.

    Наприклад, Дмитрівська церква. Збудована в 1132 р. у східній частині Нижнього замку, вона виконувала також роль оборонної споруди. В 1845 р. її знищила пожежа. Рештки стін із залишками оригінального орнаменту і настінних розписів у 1893 р. були розібрані. Та завдяки зарисовкам, виконаним російським художником А. Строковим, який перебував у Луцьку в 1866 р., можна мати уявлення про унікальність цієї пам`ятки стародавнього зодчества. До нашого часу дійшов один із шедеврів українського живопису XII—XIII ст. — ікона Волинської (Луцької) богоматері, в якій талановито втілено високі етичні ідеали тієї доби. Спеціалісти відносять цей твір до 1289 р. і вважають, що він виконаний на замовлення князя Мстислава Даниловича для кафедрального собору Іоанна Богослова. Тепер ікона зберігається в Державному музеї українського мистецтва в Києві.

    У середині XIII ст. вдосконалюються оборонні споруди міста. Дерев`яні укріплення замінюються кам`яними і цегляними, які відіграли неабияку роль у протидії лучан ординським завойовникам. На початку п`ятдесятих років XIII ст. правителі Золотої Орди зробили спробу зміцнити свою владу на Волині, що фактично їм не підлягала. У 1252 р. військо воєводи Куремси оволоділо Пониззям, а в 1254 р. вдерлося на Волинь. 1255 р. почалася тривала облога Луцька. Куремса обстріляв місто камінням з балістичних машин (порохів), однак міщани героїчно оборонялися і змусили ворога відступити.

    У 1259 р. золотоординці, захопивши волинські землі, поставили вимогу знищити фортифікаційні споруди Луцька, а також інших укріплень міст Волині. Довелося виконати цей наказ і визнати владу ординців.

    Періодом піднесення міста була друга половина XIII ст., коли у Луцькому князівстві правив син Данила Галицького Мстислав. Саме тоді Луцьк називають Лучеськом Великим. Тут зосереджувалися торговельні шляхи, що вели з Литви, Білорусії, Москви, Придністров`я, Галича і країн Західної Європи.

    В результаті ряду переможних походів Мстиславу Даниловичу вдалося усунути небезпеку зазіхань Литви на Луцьк. Щоб утвердити свою владу, князь добивається утворення окремої луцької єпископської кафедри. Велику увагу він приділяв будівництву. При ньому було розпочато спорудження надбрамної башти замку, а також кафедрального собору Іоанна Богослова.

    Місто славилося своїми ремеслами. В багатьох країнах Європи й Азії, італійських факторіях у Криму з`являються виготовлені у Луцьку мечі, ножі, полотно, пояси, шапки, серпи, плужне залізо, ювелірні вироби.

    У 1340 р. Волинь захоплюють литовські феодали. Князем стає Любарт Гедимінович, одружений з волинською княжною. Своєю резиденцією він обирає Луцьк. Прагнення закріпитися в місті, протидіяти кримським татарам і польським феодалам, а також тримати в покорі народні маси спонукало його продовжити розбудову міста, зокрема Верхнього замку.

    За князювання Вітовта (наприкінці XIV ст.) Луцьк стає другою після Вільно столицею Литви. За пропозицією імператора «Священної Римської імперії» Сигізмунда в 1429 р. тут відбувся з`їзд монархів європейських країн, на якому обговорювалося питання про спільні дії проти набігів османських завойовників, про об`єднання католицької і православної церков.

    Волинська земля здавна являла собою привабливу здобич для польських феодалів. Улітку 1431 р. численне польсько-шляхетське військо на чолі з Ягайлом вторглося на Волинь і підійшло до Луцька. Місто було спалене, але захопити замок, який мужньо обороняв чотиритисячний загін луцького воєводи Юрші, не вдалося. Облогу було знято, і 26 серпня 1431 р. польські феодали підписали перемир`я, за яким Волинь залишалася в складі Литовської держави.

    Наприкінці XV — на початку XVI ст. стають частішими напади кримських татар. Після їх спустошливих набігів місто зазнає страхітливих руйнувань.

    Лучанам доводилося не раз вирушати зі зброєю в руках у далекі походи. Зокрема, луцький загін разом з іншими українськими, руськими і білоруськими загонами в складі польсько-литовської армії брав участь у розгромі німецьких лицарів під Грюнвальдом у 1410 р. Завдяки цій битві було остаточно зупинено агресію хрестоносців на схід.

    За Люблінською унією 1569 р. Луцьк підпадає більш як на два століття під владу Польщі і стає центром Волинського воєводства. Становище трудящого населення погіршувалося, посилився соціально-економічний і національно-релігійний гніт. Польська шляхта намагалася ополячувати українців, позбавляючи їх можливості спілкуватися і навчатися рідною мовою. Це всіляко підтримувала католицька церква. Щоб прискорити процес окатоличення місцевого населення, у Луцьк прибули єзуїти. Тут існували й інші духовні ордени католицької та уніатської церков: домініканців, бригідок, бернардинів, тринітаріїв, василіан, кармелітів. Всі вони жорстоко визискували трудящих, проводили політику насадження католицизму та уніатства на Волині. Про ті зловісні часи сьогодні нагадують їхні колишні костьоли і монастирі.

    Посилення соціального і національно-релігійного гніту викликало загострення антифеодальної боротьби народних мас. Особливого піднесення вона набула з приходом на Волинь, зокрема в Луцьк, у 1595 р. повстанських загонів Северина Наливайка. Дії повстанців були спрямовані проти польської шляхти, прихильників унії. Так було вчинено напад на маєтки єпископа Кирила Терлецького і старости Семашка, котрий прийняв перед тим католицтво.

    Значну роль в ідеологічній боротьбі проти експансії католицизму та уніатства, проти національно-релігійних утисків місцевого населення відіграло організоване в Луцьку в 1617 р. братство. Воно відкрило школу, шпиталь для бідних, а в 1626 р. заснувало друкарню. Започаткували книговидавничу справу в місті Павло-Домжив-Люткович Телиця і Сильвестр. Збереглися дві рукописні книги братства — «Сборник» і «Помянник». Школа братства мала свій статут, який є визначною пам`яткою української педагогічної думки XVII ст.

    З Луцьким братством пов`язана діяльність таких відомих людей того часу, як поет Д. Братковський, запорізький полковник К. Вовк, відомий церковний і освітній діяч України П. Могила, художник Й. Кондзелевич, православний єпископ І. Борискевич, що виступав за возз`єднання України з Росією, та ін.

    Під час Визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького Волинь була охоплена хвилею селянських повстань. Центром антифеодального руху став Луцьк. Луцький міщанин Федір Липка організував повстанський загін, який розправлявся з польською шляхтою. Народний гнів обрушувався і на католицьке духовенство: були розгромлені монастир і костьол бернардинів, будинок єзуїтської колегії.

    Народ жадав волі. Здавалося, лучани вже були близькі до здійснення своєї споконвічної мрії. Та історія розпорядилася інакше. У Переяславі урочисто били дзвони, а Луцьк, як і вся Правобережна Україна, за умовами Андрусівського перемир`я 1667 р. і надалі залишався під владою шляхетської Польщі. Шляхта поверталася до своїх маєтків і жорстоко розправлялася з учасниками Визвольної війни.

    Та ще довго не спадала хвиля народного гніву. В кінці XVII — на початку XVIII ст. знову посилилась національно-визвольна боротьба па Правобережній Україні. Активно діяли гайдамацькі повстанські загони, які нападали на маєтки польської шляхти, знищували будівлі, документи на феодальні повинності селян тощо. Але гайдамацькі виступи нещадно придушувалися.

    У 1795 р. Луцьк входить в склад Росії. З цього часу фактично й починається занепад міста, його ще більше визискують феодали, ксьондзи й уніати. А що не могли загарбати вони, те забирали пожежі, епідемії пропасниці і холери.

    Це було типове провінційне містечко з населенням шість з половиною тисяч чоловік, в якому переважали дрібні торговці і ремісники, що працювали в примітивних кустарних майстернях і виготовляли мило, обробляли шкіри, випускали карети.

    Ось що писала про місто в минулому столітті газета «Волинь»: «Луцьк — це болото, котре вже тисячу років намагаються закидати сміттям, землею і відходами, щоб поселити на ньому людину. Через те людина і живе в болоті, повторюючи приказку: «Навколо вода, а всередині біда».

    У 30—40 рр. XIX ст. з відкриттям гімназії дещо пожвавлюється культурне життя Луцька. До кола прогресивної інтелігенції належала сім`я Мачтетів. Тогочасне життя не могло не позначитися на творчості Григорія Мачтета, в майбутньому відомого письменника, народника. Воно живило уяву в час роздумів над долею народу, надихнуло на написання революційної пісні «В неволі скатований люто», що стала улюбленим твором В. І. Леніна.

    Лучани пишаються тим, що з їх містом пов`язані життя і творчість геніальної дочки українського народу Лесі Українки. В 1879 р. родина Косачів переїхала з Новограда-Волинського, що на Житомирщині, до Луцька і пробула тут до 1880 р. Косачі оселилися в будинку неподалік замку, руїни якого справили велике враження на Лесю. Пізніше про це вона розповість у вірші «Віче». А тоді дев`ятирічна дівчинка пише свій перший вірш «Надія».

    У 1890—1891 рр. Леся Українка знову повертається до Луцька. Безперечно, сама історія міста, його люди залишили певний слід у свідомості поетеси, вплинули на формування її характеру як полум`яного борця за народне щастя, а пізніше надихнули на безсмертні рядки: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!»

    Леся Українка гостро відчувала подих соціальної грози, яка в недалекому майбутньому прошумить освіжаючим вітром над знедоленим краєм, проллється рясним дощем і змиє вікові нашарування несправедливості. І в Луцьку вже народжувалися сили, які прискорювали час її настання...

    Карби віків... Одні з них наповнюють серце гордістю за славне минуле, інші — викликають гіркоту і смуток. Але все це — історія міста в усьому її розмаїтті. Нині Старе місто в Луцьку оголошено історико-архітектурним заповідником і взято під охорону держави. В його межах знаходиться понад двадцять цінних пам`яток історії та архітектури, більшість з яких уже реставровано. Вони доносять до нас відгомін давно минулих подій, в них б`ється гаряче серце свободолюбного, талановитого і доброзичливого народу.

    По матеріалам: Якуб`юк А. М. Луцьк: Путівник-інформатор. — Львів: Каменяр, 1983. — 95с., іл.



    [ Вгору ]